Радомишль — одне із стародавніх міст Полісся і України.
Свою сучасну назву Радомишль отримав не відразу.
Вперше Радомишль згадується у літописі 1150 року під назвою Мичеськ, пізніше — Микгород.
Старовинна назва древлянського міста походить від назви річки Мика, а та — від загальнослов'янського дієслова «микати», що означає «робити швидкі й різкі рухи».
Така назва може свідчити, що в старі часи річка Мика могла мати стрімку течію. Нині Микгородом називається сучасний район Радомишля, де понад сто років працює відома пивоварня.
За княжої доби Микгород мав вигідні стратегічні умови для розташування укріплення і побудови городища, адже його із обох сторін омивали річки Тетерів і Мика.
Як свідчать перекази і як згадує у своїх працях Михайло Грушевський, на сучасному Микгороді було поставлено град.
1390 — у грамоті київського князя Володимира Ольгердовича місто згадане під назвою Мицько при Тетереві.
Приблизно у 1-й половині XVI ст. з'явилася нова назва міста. Після чергової татарської навали його з Микгорода перенесли на стратегічно вигідніше місце — стрімкий лівий берег річки Тетерів.
За народною етимологією, «радісна мисль» про переселення і дала нову назву поселення — Радомисль.
За іншою версією, вона походить від імені людини (аналогія: Земомисл, Осмомисл).
Деякі автори припускають, що Радомисль або Радомисл означало людину, названу або вшановану як промисел чи знаряддя промислу.
Перша писемна згадка про назву «Радомисль» належить до 1569року.
І лише з 1946 року в усіх документах вживається назва «Радомишль».
Назву «Радомисл» або «Радомисль», скоріше за все, могли принести переселенці з Волині або Червоної Русі, де й досі збереглися містечка саме з такою назвою.
Свято-Микільський храм у Радомишлі.
1864 року в Радомишлі розпочалося зведення кам’яного Свято-Микільського храму.
У той час, коли його будували, в Києві зводили Володимирський собор, тому розписи всередині радомишльського храму мають велику схожість із живописом київського собору.
Деякі дослідники навіть припускають, що радомишльська церква була своєрідною творчою майстернею, де робилися попередні ескізи та планувалися експозиції, що пізніше втілювалися в київській споруді.
В епоху атеїзму в місті було знищено старовинний Троїцький храм.
Тепер від нього залишилися лише фотографії.
Микільській церкві пощастило більше – її перетворили на зерносховище, але свою величну дзвіницю храм втратив.
Відродившись у роки Великої Вітчизняної війни, собор поки що так і залишається зі зрізаною верхівкою.
Та війна залишила в храмі один досить небезпечний сюрприз, що майже півстоліття таїв у собі велику небезпеку для собору та його прихожан, і лише на початку 90-х років цей сюрприз знешкодили.
Милість Божа проявилася над Радомишлем в останні часи і через Іверську ікону Пречистої Богородиці.
Образ знаходився в місцевій родині лікарів.
Сталося це 1994 року.
«Перед Благовіщенням чоловік помітив, що на іконі з’явились якісь крапельки.
Ми покликали наших знайомих, вони подивилися, вирішили позвати отця Євгенія.
Батюшка прийшов, подивився, дзвонив до владики Віссаріона.
Потім приїхали, служили акафіст протягом двох тижнів», — розповідає Тетяна Караченко, колишня власниця ікони.
Після того урочистим Хресним ходом ікону було перенесено до місцевого храму, де для неї віруючі радомишляни приготували різьблений кіот праворуч від головного вівтаря.
Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви у день перенесення образу до храму – 10 квітня за новим стилем – вшановують цю святиню, яка відтоді отримала назву Радомишльська.
З того часу 10 квітня кожного року в храмі звершується урочисте богослужіння, присвячене рідному для міста святу.
Кожної неділі перед чудотворним образом звершують молебень з акафістом, на які збираються віруючі з усієї околиці.
Молячись до Божої Матері перед Радомишльською іконою, люди отримують духовну втіху та зцілення від своїх недугів.
Прославився Радомишль на початку XVII ст., коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький, який виступав гарячим поборником Православної віри, збудував тут першу на території сучасної України паперову фабрику для потреб своєї обителі.
У 1612 році була построєна паперова фабрика, і збереглася назва нашої вулиці Папірня. Папір, який виготовлявся в Радомишлі, переправлявся по річці Тетерів у Києво-Печерську Лавру і з нього друкувалися книжки та інші цінні папери.
Через певний час на місці фабрики було побудовано млин, що зберігся і до нашого часу. Незважаючи на те, що віднедавна він уже не працює, його могутня споруда на березі Мики заворожує будь-кого, хто потрапить до цього міста.
У другій половині XVIII ст. Радомишль стає адміністративним центром уніатських єпископів. Приміщення консисторії збереглося і до наших днів – сьогодні у її стінах знаходиться загальноосвітня школа. У ті неспокійні часи місцевий Троїцький храм було перетворено на уніатський.
«ЗАМОК РАДОМИСЛЬ» – СХІДНИЙ ФОРПОСТ ЄВРОПИ
Папірня була збудована у 1612 році монахами Києво-Печерської Лаври, як укріплена фабрика з виробництва паперу для друку священних книг. Вона є найбільш східною зі споруд оборонного типу, що збереглися в Україні. Європа у середні віки закінчувалася тут. Далі, за Києвом, починалося Дике поле, звідки розвинута частина України піддавалась постійним набігам кочівників.
Зважаючи на це, монахи обирали місце для зведення «папірні» з великою ретельністю. Враховувалися особливості ландшафту, який мав сприяти обороні при нападах. Таке місце знайшлося в Радомишлі на скелі, з усіх боків оточеній водою – між двома водоспадами на березі річки Мика.
История замка
Засновником першої в Центральній Україні паперової фабрики (папірні) став відомий релігійний та громадський діяч того часу, просвітитель, архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей Плетенецький (1550-1624). До того подібні фабрики існували в Україні лише в Острозі та Львові, але обслуговували переважно католицьке книгодрукування. Папірня в Радомишлі мала вперше забезпечити потреби православного друкарства.
Вона відразу стала важливим фактором розвитку православного книжної справи в Центральній Україні. Саме на папері з радомишльської папірні у 1616 році було надруковано першу в Києві книгу – «Часослов».
Під «папірню» неможливо було здійснити підкоп, оскільки гранітна скеля, на якій її збудували, уходила вглиб землі на кілометри. Оборонним цілям слугувала і особлива архітектура будівлі, яка передбачала товсті мури завтовшки 1,5 метри з бійницями та трьома виносами для збільшення кутів обстрілу. Такі стіни було непросто пробити навіть важкими гарматами. Від нападників захищалися пострілами з гаківниць (фортечних гармат), рушниць, а також стрілами. У Європі такі замки досить рідкісні, а в Україні це – єдина в своєму роді оборонна споруда.
Величезне значення для ефективної оборони папірні мало джерело, яке било зі скелі – знаходячись усередині споруди, воно могло забезпечувати оборонців питною водою необмежений час. Це джерело збереглося і сьогодні, воно розташоване у Концертній залі замку.
Протягом десятиліть ніхто з чужинців так і не спромігся захопити «папірню» та зруйнувати її. Це сталося під час воєн Богдана Хмельницького та подальшої Руїни – Радомишль обезлюднів і захищати папірню стало просто нікому. Її було зруйновано, і кілька століть вона простояла покинута.
Люди згадали про це місце аж наприкінці XIX століття. Споруду було відбудовано з червоної цегли інженером Пекарським, і з 1902 року колишня «папірня» стала слугувати млином для навколишніх районів.
Радянська влада продовжувала використовувати будівлю в якості млина майже до розвалу СРСР. У 1989 році млин виробив останню партію борошна і був покинутий. Наступні два десятиліття він руйнувався та перетворювався на стихійне міське сміттєзвалище. Прилегла територія була заболочена та занедбана.
У 2007 році відбудовою «папірні» зайнялася Ольга Богомолець – відомий лікар, меценат та громадський діяч. На місці напівзруйнованого млина, перетвореного у сміттєзвалище, вона створила історико-культурний комплекс з єдиним у світі музеєм української домашньої ікони.
В ході відновлювальних робіт, які тривали понад 4 роки, будівлю було очищено від 60 тон сміття і відбудовано, прилеглу територію осушено, піднято над рівнем річки Мика та перетворено на ландшафтний парк. Ремонтні і реставраційні роботи велися з повним дотриманням стародавніх будівельних технологій, в замку відтворено інтер'єри XVII-XIX ст.
Сьогодні «Замок Радомисль» приймає екскурсії та гостей, в ньому проводяться урочисті церемонії, мистецькі заходи, фестивалі, концерти. А музей української домашньої ікони налічує понад 5000 експонатів ХVII – XX ст. з усіх регіонів України.
«Замок Радомисль», як унікальний історико-культурний об’єкт на давньому торговому шляху між Києвом і Західною Європою, став учасником та дипломантом відомого проекту Ради Європи «Via Regia – культурний шлях Ради Європи».
Цікаво складені дрова...
Цікава башта, але на жаль не взнав її призначення.
Нинішній Радомишль органічно поєднує в собі майже незайману красу поліської природи та сучасний промисловий розвиток. Тут знаходиться один із найбільших у країні пивних заводів, що випускає відоме радомишльське пиво. Також місто займається і традиційною для Полісся деревообробною промисловістю.
Проте, Радомишль все ж залишається тихим українським містечком із населенням у півтора десятка тисяч. І головним заняттям його жителів залишається сільськогосподарська праця. Знаходячись між Києвом і Житомиром, Радомишль має спільні риси і з одним, і з другим містом. Так, головна вулиця тут має таку ж назву, як і старовинна вулиця столиці – Велика Житомирська.
Розташований на берегах Тетерева і Мики, оточений з усіх боків густим лісом, сьогодні Радомишль є однією з найяскравіших і найбагатших сторінок нашої історії. Ці землі приймали у себе великих князів, тут вперше в історії південно-західної Русі вивчали мистецтво виготовлення паперу. За володіння цими краями у різні часи боролися монголо-татари, литовці, поляки та німці.
Але, переживши потрясіння минулих епох, нинішній Радомишль залишається тихим українським куточком, де хочеться залишитися довше, щоб помилуватись красою річкових порогів та величчю вікового лісу.
Єдина в місті церква прикрашає його центральну площу. Тут, як і в тисячах інших храмів, звершується постійна молитва за мир, за спокій та за добробут нашого боголюбивого народу. Прохаючи у Господа та Небесної Цариці милості, ми в той же час маємо бути безмежно вдячні Творцеві за те, що саме для нас Він створив красу на землі, щоб ми, споглядаючи неповторність земної природи, могли би краще пізнати велич її небесного Творця.
Ті, хто сьогодні приїздить у Радомишль, можуть водночас ознайомитися і з сучасними досягненнями цивілізації, і з пам’ятками давнього минулого. Але Господь і в наші дні звершує милість над цим містом, являючи чудеса через образ Своєї Матері. Відтепер Радомишльська ікона назавжди стане видимим знаком великої любові до нас Господа та Його Пречистої Богородиці.
До побачення Радомишль!
А це фото зроблено по дорозі додому коло села Гурівщина.
На світлині Victoria Films Studio
P.S. Тексти про місто і замок (папірню) були взяті в з таких джерел: Вікіпедія, http://archivorthodoxy.com/page-1695.html та http://www.radozamok.com.ua/ua/istoriya/istoriya-zamku
